Skip to content

 

Основи християнства
Середа, 15 грудня 2010   |  Написав Дмитро

Таїнства Хрещення і Миропомазання

Хрещення часто називається другим народженням, народженням у життя вічне. Церква говорить про те, що ми перебуваємо в такому духовному стані, що нас уже неможливо виправити або зцілити якось поступово, нам необхідно таки знову народитися. Уявімо, що ми розбили скляну вазу. Як ми можемо повернути їй колишній стан? Може, склеїти? Але навіть якщо взяти найкращий клей, дуже тонкий, дуже прозорий, все одно ваза від цього не зробиться цілою. Повернути колишній стан можна тільки розплавивши всі уламки і наново виготовивши вазу.

Якщо ви вирішили прийняти Хрещення

Хрещення — дуже багатогранне Таїнство. Під час його звершення людина стає членом Церкви. Звучить дуже просто, але за цим стоїть глибокий зміст. Що таке Церква? Це не просто зібрання віруючих людей: мовляв, нудно вірити одному, а разом веселіше. Зібралося двоє людей: “Віриш у Бога?” — “Вірю”. — “І я вірю, давай вірити разом”. — “Давай”. — “Ну ось, ми вже Церква!”. Ні, це ще не Церква — поки що це клуб за православними інтересами.

Церква — це щось зовсім інше. Її можна уподібнити до живого організму. Погляньмо на організм людини. Він складається з окремих клітинок, але кожна клітина живе не сама по собі. У природі є, звичайно, клітини, які вміють жити самостійно, наприклад амеби. Але клітини в організмі живуть зовсім іншим життям. Кожна клітина виконує свою роль, і організм дає їй усе потрібне. Так само й Церква. Кожен християнин — це жива клітинка живого організму. Святий Дух пронизує усю Церкву і керує нею.

Хрещення можна уподібнити, наприклад, з операціїєю з пересадження нирки. Мета цієї операції в тому, щоб донорська нирка почала працювати, прижилася й жила єдиним життям із новим організмом. Що має сказати лікар, якщо нирка не приживеться? “Пробачте, але операція не вдалася. Можна вважати, що від пересадження ви не матимете ніякої користі!” Якщо ж лікар переконуватиме вас: “Операція пройшла успішно, ось тільки нирка так і не працює, але не турбуйтесь, адже вона була пришита намертво, і можна впевнено говорити, що ви тепер живете з ниркою”, — то цей лікар брехатиме.

А що повинен сказати священик, якщо він бачить, що після Хрещення людина не молиться, до храму не ходить, не сповідається, не причащається протягом місяця, півроку, зрештою роками? Він повинен сказати: “Пробачте, але Хрещення хоча й звершилося, але, на жаль, ще не діє у вас, і поки що ви не отримуєте ніякої користі”. Дійсно, нирка пересаджується, щоб жити єдиним життям з організмом, а Хрещення звершується для того, щоб людина жила єдиним життям із Церквою. Немає церковного життя — отже, щось не так.

Як же? Ось у мене свідоцтво про Хрещення: печатка, підпис. Що ж, по-вашому, я не хрещений?!” З одного боку, людина хрещена, а з іншого — ні. Адже, як у землю кидають насіння, в душу під час Хрещення кидається сім’я нового життя. І якщо людина не трудиться, не обробляє сім’я, воно лежить у душі, не даючи паростків. Чи є в цьому випадку результат сівби? І так, і ні.

Хрещення можна порівняти також із приготуванням тіста: в борошно кладеться закваска, й тісто поступово підходить. А якщо кинути в нього закваску, вкладену в якусь капсулу? Ніби і є закваска в тісті, однак нічого з ним не відбувається.

Візьмемо двох діток. Одне не хрещене, а інше хрещене, але до храму не ходить. Отож, “автоматично”, тільки через те, що друга дитина хрещена, вона ніякої додаткової благодаті не отримує. Господь її любить, але так само, як і першу. Бо Господь любить усіх людей — і хрещених, і нехрещених.

Якщо палець туго перетягнути ниткою, то за тридцять-сорок хвилин почнеться відмирання тканин. Клітина живе тільки тим, що з’єднана з організмом воєдино. Перервіть цей зв’язок, і вона загине. Якщо переривається спілкування з Церквою, то духовне життя, дане в Хрещенні, згасатиме.

Або ще один приклад. Ми йдемо до Бога. Підходимо до дверей, за якими починається дорога до Нього. Відкриваємо двері й стоїмо на місці. Чи стали ми ближчими до Бога? Ні. Двері відкрилися для того, щоб ми пішли дорогою, яка відкрилася погляду. Хрещення звершується для того, щоб іти шляхом церковного життя. Нічого бити себе в груди, що ти хрещений, якщо зробив до Бога тільки один крок. Як був ти далеким від Бога, так і залишився таким.

Але що все ж таки відбувається під час Хрещення? Чи стає хрещена, але нецерковна людина знову нехрещеною і тоді може знову приймати Хрещення? Звичайно, ні, вдруге звершувати Хрещення неприпустимо! У людині під час цього Таїнства відбуваються важливі зміни. Сім’я нового життя, кинуте в душу при Хрещенні, перебуває в людині, і тому це Таїнство ніколи не повторюється.

За словами блаженного Діадоха, якщо людську душу уподібнити до будинку, то до Хрещення в людині, в самій глибині її серця, мешкав гріх і робив його оскверненим і тлінним. У момент Хрещення гріх проганяється із найбільших людських глибин, а в серці її оселяється благодать. Але мине ще чимало часу, перш ніж благодать повністю преобразить людину — тут багато що залежить від неї самої. Якщо господар будинку не дбає про своє житло, то гріх крізь відкриті двері й вікна легко входитиме в нього й після Хрещення. Якщо ж він стоятиме на варті своєї душі і надійно боронитиме й захищатиме її молитвою, постом, Сповіддю, Причащанням, то поступово преображатиметься.

Тому необхідно розрізняти такі поняття, як “дійсність” і “дієвість”. У дійсності Хрещення можна не сумніватися, але дієвість Таїнства залежить від самої людини. На жаль, майже єдина перевага хрещеного, який не живе церковним життям, полягає в тому, що повертатися в лоно Церкви він буде вже не через Таїнство Хрещення (воно ніколи не повторюється), а через Таїнство Сповіді, яке часто називається “другим Хрещенням”.

Печать дару Духа Святого”

Одразу ж після Таїнства Хрещення звершується Таїнство Миропомазання, під час якого священик помазує особливим маслом — миром — основні органи чуття та основні частини тіла людини: чоло, вуста, ніздрі, очі, вуха, груди, руки, ноги. Кожне помазання звершується зі словами: “ Печать дару Духа Святого ”.

Якщо в Хрещенні звершується наше духовне народження, то в Миропомазанні людині даються дари, необхідні для її духовного зростання. Як після народження дитини мати оточує її своєю любов’ю, так і Церква після Хрещення дає людині благодать Святого Духа, яка допомагає їй у духовному зростанні. Духовне життя є постійним зростанням, а якщо врахувати тлінність і оскверненість нашого єства, то духовне життя є його преображенням.

Через помазання частин тіла Церква показує, що саме в людині вимагає щонайбільшого освячення і преображення. Може виникнути запитання: “Навіщо мої очі повинні преображатися або змінюватися, якщо я добре бачу? Що в них не так?”. Але давайте уважно прослідкуємо за собою.

Уявімо собі таку картину. Юнак слухає лекцію в інституті. Він добре розуміє, що ця лекція потрібна йому, він уважний, прагне засвоїти все сказане викладачем. Але людська слабкість бере своє, він починає засинати. Увага розсіюється, думки пливуть кудись далеко. І раптом сусід-студент починає пошепки розповідати йому анекдот. Сон зникає за одну мить, уся увага концентрується на розповіді, жодне слово не пропускається! Звідки нові сили, звідки нова енергія? А справа в тому, що всі наші органи чуття уражені гріховною хворобою. Усе, що корисне для душі, сприймається з величезними зусиллями, а все шкідливе липне до нас, входить у нас із потрійною силою.

Так, коли людина, наприклад, дивиться по телевізору якийсь документальний фільм про художню виставку, її погляд може блукати по різних предметах у кімнаті. Та варто їй хоч краєм ока “зачепити” яскравий відеокліп або рекламу, як погляд її вже неможливо відірвати від екрана. Гріхом уражується уся людина. Кожний із нас, напевно, помічав за собою, що іноді йде зовсім не туди, куди потрібно йти — ноги самі несуть в інше місце, а руки іноді роблять зовсім не те, що задумала голова.

Святий Дух у Таїнстві Миропомазання сходить на людину і починає поступово її змінювати. Але потрібно пам’ятати, що зцілення не буває швидким і отримує його людина не автоматично. У Хрещенні в нашу душу сіється сім’я нового життя, а в Миропомазанні на нас сходить Святий Дух, Який Своєю благодаттю зрошує це насіннячко, щоб воно розрослося.

Святий Дух преображає і наш слух, і наш зір, і наш розум, і наше серце, тільки не потрібно Богу заважати в цьому, а навпаки, необхідно активно допомагати. Чи зможе Господь духовно змінити людину, якщо вона сама продовжує заражати свою душу тим, що дивиться розпусні фільми, читає вульгарні газети й журнали, поганить себе нечистими анекдотами й лайками? Ніжний паросток чистоти, який починає зростати в душі людини, легко розтоптати, особливо якщо це душа дитини.

Ієрей Ілія Шугаєв

Таїнство Покаяння

Однією з найважливіших складових духовного життя є покаяння. Однак православні християни не завжди розуміють його як належить. Ми спробуємо розглянути пов’язані з цим Таїнством запитання, з якими доводиться найчастіше зустрічатися в пастирській практиці.

Що таке покаяння?

Покаяння є Таїнство, в якому християнин, каючись у своїх гріхах і сповідаючи їх перед священиком, отримує через нього від Бога прощення гріхів. Для здійснення Таїнства потрібні дві дії: 1) розкаяння і сповідь, і 2) прощення гріхів священнослужителем, який має від Бога владу прощати їх. Про перше, тобто про необхідність сповіді, ми читаємо в Першому посланні апостола Іоанна Богослова: “Коли сповідаємо гріхи наші, то Він, будучи вірним і праведним, простить нам гріхи наші і очистить нас від усякої неправди” (1 Ін. 1: 9); про друге — в Євангелії від Іоанна: “Прийміть Духа Святого, — сказав Господь апостолам. — Кому відпустите гріхи, тим відпустяться, на кому зоставите, зостануться” (Ін. 20: 22–23).

Тут одразу можна відповісти на запитання, яке виникає доволі часто: навіщо треба йти до священика розказувати про гріхи, хіба недостатньо покаятися в душі, перед Богом? Ні, недостатньо. Господь дав владу прощення гріхів не самій людині при сповіді їх подумки перед Богом, а Церкві в особі апостолів та їхніх наступників, тобто єпископів і пресвітерів. Для того, щоб вони дізналися про ті гріхи, які від імені Господа мають благодать прощати, їх потрібно повідомити, промовити, назвати, тобто сповідати, й засвідчити перед священнослужителем своє в них розкаяння.

Гріх розлучає людину з Богом і Його Церквою; у Таїнстві Покаяння відбувається прощення гріхів і возз’єднання людини з Церквою. Поза Церквою, навіть якщо людина щиро засмучується через свої грішні справи, — звільнення від них вона не матиме де взяти.

Що є гріх?

Гріх є беззаконня”, — говорить апостол Іоанн Богослов (1 Ін. 3: 4), тобто порушення волі Божої, яка є всетворчою дією Бога, тим, на чому тримається світ, усе буття. І ми знаємо зі Святого Письма, що воля Божа — не якась байдужа всемогутня сила, але — “блага, угодна і довершена ” (Рим. 12: 2). Якщо наші справи, думки, почуття згідні з волею Божою, якщо ми любимо її, шукаємо її, творимо її, — ми через це залучаємося до початкової гармонії світотворення, добра, досконалості й перебуваємо в Богом визначеному чині й порядку. Тоді ми відповідні Богу й божественному життю й отримуємо мир, спокій совісті, внутрішнє (а нерідко й зовнішнє) благополуччя, блаженство й безсмертя. Якщо ж ми волю Божу порушуємо, то йдемо проти Божого порядку світотворення, тобто руйнуємо, псуємо і перекручуємо самих себе й світ. Апостол Яків пише: “Вчинений гріх породжує смерть” (Як. 1: 15).

Воля Божа була відкрита нам у Святому Письмі, насамперед — Нового Завіту. Якщо ми старанно читатимемо й вивчатимемо цю головну книгу Церкви і прикладатимемо прочитане до себе, то узгодимо наше життя з волею Божою.

Скоєний гріх порушує закони буття — насамперед духовні закони, і, отже, для людини це порушення тягне за собою неминучу відповідальність. Якщо людина вийде з вікна 15-го поверху, бажаючи пройти повітрям до сусіднього будинку, то вона неодмінно впаде вниз — такі закони фізичного світу; при цьому немає ніякого значення, що вона собі думає і вважає. Так і в духовній сфері: якщо людина йде проти законів Божих, то — чи вважає вона гріхом цей спротив Богу, чи ні — доводиться пожинати певні наслідки.

Будь-який гріх перекручує, погіршує встановлений Богом порядок, розлучає людину з Богом. Але воістину Любов Божа перевершує всяку людську недосконалість і неміч. Господь Іісус Христос у Своїй Церкві дав нам велике й дивне Таїнство Покаяння; і тепер, якщо людина усвідомлює свій гріх, кається, сповідає його й отримує в Церкві прощення, — то дією цього Таїнства гріх знищується, стирається з буття, а душа зцілюється і отримує благодатні сили для боротьби з гріхом; головне ж, що відбувається, — відновлюється спілкування між Богом і людиною.

Два види покаяння

Але покаяння — це не тільки Таїнство. Покаяння є насамперед внутрішня дія, внутрішня робота людини, яка готує і приводить її до Таїнства.

Євангельська проповідь розпочалася ні з чого іншого, як із заклику до покаяння. “Настав час і наблизилось Царство Боже: покайтеся і віруйте в Євангеліє” (Мк. 1: 15) — це перше, що сказав Господь, вийшовши на проповідь. Перед цим до покаяння закликав святий Іоанн Предтеча, — і навіть хрестив у покаяння, тобто звершував омивання водою на знак очищення від сповіданих йому гріхів. Апостольська, тобто церковна, проповідь також почалася з повчання про покаяння. Після зішестя на апостолів Святого Духа, в найпершій своїй проповіді апостол Петро сказав: “Покайтесь, і нехай хреститься кожен з вас в ім’я Іісуса Христа на відпущення гріхів, і приймете дар Святого Духа” (Діян. 2: 38); “Покайтеся і наверніться, щоб очистились гріхи ваші” (Діян. 3: 19). У Святому Письмі покаяння вважається необхідною умовою навернення до Бога і спасіння.

Господь говорить: “Якщо не покаєтесь, усі так само загинете” (Лк. 13: 3). Покаяння радує Бога і угодне Йому: “Так на небесах більше буде радості за одного грішника, що кається, ніж за дев’яносто дев’ять праведників, які не мають потреби каятися” (Лк. 15: 7).

Про що тут ідеться? Грецьке слово “метанія” (каяття), яке стоїть в оригіналі в усіх процитованих уривках Нового Завіту, означає буквально “переосмислити”, а значення цього поняття — зміна свідомості. Це слово означає щось більше, ніж просто процес розумової діяльності, тут мається на увазі свідома зміна, “перетворення”, в якому беруть участь серце, воля і розум; це “зміна способу мислення, що приводить до зміни поведінки”, причому йдеться тут саме про релігійний аспект — навернення від гріха й брехні до Бога, істини й добра. Таким чином, покаяння у точному розумінні слова є зміна свідомості й рішуча зміна всього свого життя, усвідомлення своїх гріхів і залишення їх, навернення до Бога і влаштування свого життя на нових, євангельських засадах.

Таке навернення до Бога відбувається насамперед через прийняття Таїнства Хрещення; у наш час багато людей, хрещених у дитинстві, але не вихованих, як християни, які заглушили благодать Хрещення нехристиянським життям, входять до Церкви через Таїнство Покаяння. У цьому розумінні воно ще називається “другим Хрещенням”, або “відновленням, оновленням Хрещення”.

Покаяння як моральне діяння

Покаяння як моральне діяння. Ось ми з вами ввійшли в Церкву. Як має тепер будуватися наше життя? Відкинувши гріх і з’єднавшися з Богом, ми отримали від Нього в Таїнствах благодатні дари, і тепер наша мета — зберегти, виплекати й примножити їх. Для цього ми повинні робити свідоме моральне зусилля над собою. Про це говорить Господь: “Царство Небесне силою добувається, і хто докладає зусилля, здобуває його” (Мф. 11: 12). Зусилля це має бути рівним, постійним, безперервним, щоб нам постійно зростати у Христі, сходити від сили в силу.

Але це ідеал. У житті таке рівне сходження не часто зустрічається. Ми немічні, нездатні на таку наполегливість, на повсякчасну внутрішню напруженість; ми нажили багато гріховних звичок, які мало не зрослися з нашою природою. Спосіб нашого зовнішнього життя — зовсім нехристиянський, протилежний доброчесності; та й диявол поруч зі своїми спокусами. За таких умов ми часто розсіюємося, запаморочуємся, знемагаємо, слабішаємо — і в результаті допускаємо в наше життя гріхи. І тут знову відкривається нам любов Божа і приймає нас у Таїнстві Покаяння.

Про внутрішнє покаянне діяння

Покаяння (тут ідеться про акт внутрішнього покаяння, а не про саме Таїнство) не є чимось аморфним, ніби якесь сум’ятне самодорікання душі. Не є воно й внутрішньою істерикою.

Покаяння має свій внутрішній устрій і порядок, який досить вірно визначає святитель Феофан Затворник. Ось що він пише. Покаяння є:

1) усвідомлення свого гріха перед Богом;

2) дорікання собі через цей гріх з повним сповіданням своєї вини, без перекладання відповідальності на інших людей або на обставини;

3) рішучість кинути гріх, зненавидіти його, не повертатися до нього, не давати йому в собі місця;

4) молитва до Бога про прощення гріха, до примирення духу.

Для, скажімо, “дрібних” гріхів часто буває достатньо цього внутрішнього покаяння, гріхи ж істотні вимагають уже винесення їх на сповідь, тому що серце не умиротворюється самим тільки зазначеним внутрішнім покаянним діянням.

Як, коли і як часто сповідати гріхи?

І ось ми, нарешті, “дозріли” , щоб прийти в церкву на сповідь. Відразу перед нами постають запитання: в чому і як, коли і як часто нам сповідатися? Загальне правило тут таке: треба сповідатися тоді, коли є потреба, і сповідати те, в чому дорікає совість, чи то справа, слово, думка або сердечна схильність. Сповідатися завжди потрібно повно, нічого не приховуючи, не боячись і не соромлячись, мовляв, “що про мене батюшка подумає?”. Для батюшки гріхи — це не новина, він усе це чув сотні разів. Священик завжди радіє разом із Христом, коли людина кається у своїх гріхах, і відчуває до християнина, який щиро кається, любов, приязнь і велику повагу, тому що потрібні мужність і воля, щоб у своїх гріхах покаятися.

Гріхи смертні, якщо, не дай Боже, ми їх скоїли, потрібно сповідати якнайскоріше, не зволікаючи з покаянням, тому що ворог може наставити безліч перешкод, щоб затягнути наш прихід на сповідь, щоб вкинути нас у смуток і відчай. Те саме — і з першою сповіддю. Коли людина хоче повернутись у Церкву через покаяння, як через друге Хрещення, вона не повинна бентежитися й під приводом удаваного сорому відкладати сповідь на невизначене “потім”.

При воцерковленні наша участь у Таїнстві Покаяння стає більш-менш регулярною. Зазвичай, за традицією нашої Церкви, воно буває перед Причастям. Справи, за які нам дорікає совість, потрібно сповідувати завжди; слова — коли вони перейшли до розряду справ, наприклад, коли ми когось словом образили. Для помислів буває достатньо того акту внутрішнього покаяння, про який сказано вище; помисел відійшов, і його не треба згадувати. Але якщо він згадується сам, якщо він настирливий, не відходить і зранює совість, то потрібно його сповідати, прагнучи при цьому виявити його причину.

Гріхи потрібно називати так, щоб священик, який сповідає, зрозумів, про що йдеться, але в подробиці, особливо плотських гріхів, входити не треба. Добре випробовувати совість завчасно й записати все, тому що людина може на сповіді розгубитися, зніяковіти і щось забути.

Про деякі помилки на сповіді

Необхідно зазначити ті помилки, які можуть мати місце у справі покаяння.

1. Формалізація сповіді, коли сповідатися ніби й потрібно, а ніби й нема в чому, або коли ми перетворюємо сповідь на сухий “звіт про виконану роботу”. Тут слід пам’ятати, що Таїнство сповіді є завершенням і вираженням внутрішнього процесу покаяння і має своє значення тільки за його наявності. Тобто, якщо ми сповідаємося без душевного покаяння, без проходження — хоч малою мірою — вказаних святителем Феофаном чотирьох складових внутрішньої роботи, ми наражаємося на небезпеку профанації Таїнства, і воно може бути нам “в суд і в осудження”. Якщо людина живе уважно і слідкує за чистотою своєї совісті, то вона щодня помічає в собі те, що вимагає очищення.

2. Є також небезпека “підмінювання” на сповіді, коли людина не бачить своїх дійсних гріхів, а докоряє собі за гріхи уявні або незначні гріхи вважає за великі: комара відціджує, верблюда поглинає, за словом Господнім (див.: Мф. 23: 24). Наприклад, людина може каятися і докоряти собі через те, що вона з’їла в піст печиво з непісним інгредієнтом — якимось сухим молоком, або що вона не всі молитви зі свого правила прочитала, — і при цьому не помічати, що роками отруює життя своїм ближнім. Сюди ж належить применшення або перебільшення гріхів, що часто зустрічається. Применшення гріхів завжди пов’язане із самовиправданням: “Нічого особливого не роблю, гріхи, як і в усіх”, або “але ж усі так живуть”. Однак очевидно, що гріховність порушення заповідей Божих анітрохи не зменшується від масовості цих порушень. Перебільшення гріхів виникає від небажання або невміння людини правдиво розбиратися у своєму житті. “У всьому грішна”, “всі обітниці Хрещення зневажила, у всьому Богу збрехала...” Починаєш розбиратися — виявляється, що таки не “у всьому”: потяг під укіс не пускала, від Бога не відрікалася... Неточність у цьому питанні небезпечна, бо вона призводить до неправильного погляду на себе і на стосунки з Богом і ближніми.

3. Звикання до сповіді й знецінення її: “Нічого, що згрішу, байдуже: є сповідь, покаюся”. Це маніпуляція Таїнством, споживацьке ставлення до нього. Такі “ігри” з Богом завжди дуже погано закінчуються: Бог суворо карає людину за такий настрій душі. Від цього потрібно берегтися, і завжди бути чесним з Богом і зі своєю совістю.

4. Розчарування у сповіді: “Ось, я протягом скількох років ходжу, каюся, а пристрасть не відходить, гріхи одні й ті самі”. Це свідчення того, що ми не змогли визначити свою міру: начитавшись аскетичних книжок, ми вирішили, що за короткий час переможемо наші гріхи та пристрасті. Але на це потрібні десятиріччя. Крім того, Господь може промислительно залишати нам якусь неміч і пристрасті, щоб ми упокорювалися, не сподівалися на себе, а шукали Бога і з терпінням просили Його допомоги.

Потрібно також розуміти, що гріхи за своєю силою бувають різними. Одні настільки увійшли у наше єство, що їх, подібно іржі, потрібно довго і старанно очищати. Інші можна порівняти з брудом, в який ми влізли, сильно забруднилися, але після очищення вже більше не влізаємо. Треті, дрібні, подібні пилюці, яка поступово і непомітно збирається. Не будемо її протирати, з часом почнемо задихатися. Зрештою, ми ж не ставимо питання: навіщо чистити зуби, якщо вони все одно будуть брудними. З кожною щирою сповіддю сила гріха в нас слабшає, а з часом, він і зовсім зникає.

Критерій правильності покаяння

Покаяння має приносити людині не смуток і відчай, не комплекс неповноцінності, а благодать Святого Духа. Це не захват, не екзальтація, не кров’яне розпалювання, — про дію благодаті Святого Духа свідчить тонке, мирне, радісне, лагідне, тихе, прохолодне, справді духовне відчуття, яке дає людині мир, любов і свободу, — ніби “збирає” людину, робить цільною і гармонійною, тобто такою, якою вона має бути за задумом Божим. Якщо те, що ми вважаємо покаянням, вносить у душу збентеження, тяжкість, відчуття провини, внутрішню істерику, самоїдство — значить, ми неправильно розуміємо покаяння.

Покаяння не охоплює всього внутрішнього діяння, воно — складова його. Покаяння — це не мета духовного життя, а, нехай і найважливіший, але — засіб. Мета ж духовного життя — спілкування з Богом, а покаяння, власне, й відновлює його: ось головне, що звершується в цьому Таїнстві і ось яке його місце в духовному житті.

Що необхідно для того, щоб наша сповідь була глибокою, щоб душа відчула легкість від скинутого тягаря гріхів? Для цього недостатньо відвертості та почуття покаяння. Необхідно ретельно переглянути своє життя, зрозуміти, осягнути те, в чому нам потрібно каятися. Тому, коли ми готуємося до сповіді, спробуємо спочатку побачити в собі ті гріхи, в яких нас докоряє совість, які лежать на поверхні нашої свідомості. А далі перевіримо себе за тим переліком гріхів, який пропонує нам духовна література. Готуючись до сповіді, не полінуйтеся взяти аркуш паперу і записати те, про що ви маєте говорити священикові. Це допоможе вам бути під час сповіді більш зібраними, не забути сказати про якісь гріхи через хвилювання або дії лукавого. І священик бачитиме, що до Таїнства Сповіді ви підготувалися сумлінно.

Вісім головних пристрастей, які розтлівають життя людини й усього суспільства за творами святителя Ігнатія Брянчанинова

1. Череводогоджання

Обжерливість, пияцтво, недотримання постів, потаємне куштування їжі, ласування, загалом нестриманість у їжі та питві. Надмірна любов до плоті, прагнення комфорту і спокою, через що виникає самолюбство, від якого — недотримання вірності Богу, Церкві і людям.

2. Блуд

Блудне розпалення, блудна спрямованість душі та серця. Прийняття нечистих помислів, розглядання їх, насолода ними, затримання в них. Блудні мрії. Нестриманість чуттів — зору, особливо дотиків, у чому зухвалість, яка губить усі чесноти. Брудна лайка та читання любострасних книжок, перегляд блудних кінофільмів і телепередач. Малакія (рукоблудство). Блуд (незбереження чистоти до шлюбу), перелюб (порушення подружньої вірності). Гріхи блудні протиприродні.

3. Сріблолюбство

Любов до грошей і взагалі до багатства. Прагнення збагатитися. Страх перед старістю, зубожінням. Скупість, жадібність. Немилосердя до жебраків та вбогих. Користолюбство. Зневіра у Промислі Божому, покладання надії на своє багатство. Надмірне піклування про земне. Любов до подарунків. Крадіжка, зазіхання на чуже, недбале ставлення до чужого майна. Розбій. Несплата або недоплата заробітку працівникам.

4. Гнів

Запальність, дратівливість. Бажання помсти. Сварки, сперечання, образи, побиття, вбивство, злопам’ятність, ненависть, ворожнеча, наклепи, небажання примирення та прощення гріхів.

5. Туга

Засмучення, нудьга, ненадіяння на Бога, невдячність до Бога за все, що трапляється у житті, малодушність, боягузтво, нетерплячість, недокоряння собі, нарікання на ближнього, ремствування, зречення життєвого хреста або намагання зійти з нього.

6. Смуток

Байдужість до будь-якої доброї справи, особливо до молитви. Невиконання домашніх і церковних молитов. Неуважність і поспішність у молитві. Недбалість, неблагоговіння у духовних справах. Лінощі до читання духовних книжок. Апатія, неробство, бажання розваг, сонливість. Часте залишення храму. Надмірне гостювання, марнослів’я, сміховинність. Блюзнірство. Забуття своїх гріхів. Забуття заповідей Христових. Втрата страху Божого. Озлобленість. Відчай.

7. Марнославство

Прагнення до людської слави та почестей. Вихваляння. Любов до гарних і дорогих речей. Самолюбування, надмірне піклування про свою зовнішність, одяг, надмірне захоплення модою (щодо одежі, меблів, прикраси житла, сучасної техніки, досягнень науки, мистецьких уподобань тощо). Сором зізнаватись у гріхах на сповіді, приховування їх перед священиком. Лукавство. Самовиправдання. Суперечливість. Виставляння свого розуму. Лицемірство. Брехня. Лестощі. Догоджання людям. Заздрість. Приниження ближнього. Мінливість настрою. Потурання несправедливості. Безсовісність. Норов і життя бісівські.

8. Гордість

Зневажання ближнього. Віддання переваги собі. Нахабство. Затьмарення розуму й серця. Хула. Невіра. Зарозумілість. Непокора вченню Церкви, невиконання її законів, хула і наклепи на неї. Потурання своїй гріховній волі. Захоплення єретичною та окультною літературою. Хибна філософія. Сектантство. Атеїзм. Невігластво. Омертвіння душі. Сатанізм. Нехтування голосом своєї совісті. Єхидство. Відмова від християнського смирення і мовчання. Втрата простоти. Втрата любові до Бога та ближнього.

Ігумен Петро (Мещеринов)

Свята Євхаристія

Свята Євхаристія у Православному Переданні називається “Таїнством Таїнств”, або “Таїнством Царства”. Вона — серце церковного життя, джерело і мета всіх церковних учень і установ.

Справжня присутність Христова

Слово “євхаристія” означає “благодаріння, подяка”. Так називається не тільки Священна Трапеза — хліб і вино, а й уся справа церковного зібрання: молитви, читання Святого Письма і виголошення Слова Божого, згадування Христа і причастя Його Тіла й Крові, адже загальне значення Господньої трапези є благодаріння Богові у Христі та Святому Дусі — за все, що Він зробив у творінні, спасінні й прославленні світу.

Таїнство Євхаристії також називається Святим Причастям, тому що воно є містичною причетністю людей до Бога, один до одного, до всього людства і до всього, що тільки існує через Христа у Святому Дусі. Причастя подається всім членам Церкви (враховуючи охрещених і миропомазаних немовлят) завжди у двох видах: у хлібі та у вині, і приймається як справжня присутність Христова, як Його істинні Тіло і Кров.

Православна Церква відкидає вчення про те, що євхаристичні Святі Дари — це лише інтелектуальні та психологічні символи, інакше під час звершення Літургії і Причастя людей закликали б просто думати про Іісуса Христа і прилучатися до Нього “у своїх серцях”, і тоді Євхаристія була б зведена до звичайної трапези, де єднання з Богом звершується тільки на уявному рівні. Однак, говорячи про євхаристичні Дари, Православне Передання все ж таки часто використовує термін “символи”, а літургійну Жертву називає “духовною і безкровною”. Церква користується цими словами, тому що у Православ’ї реальне, справжнє, дійсне не протиставляється символічному, духовному чи містичному. Навпаки, вся дійсність — світ і сама людина — є реальною лише остільки, оскільки вона символічна й містична, оскільки вона сама може являти і відкривати нам Бога.

Через прийняття хліба і вина, містично освячених Святим Духом, через Христа, Який Сам є “хліб життя” (Ін. 6: 35), — ми досягаємо справжнього причастя Богу: “Я — хліб живий, який зійшов з небес; хто їсть цей хліб, житиме вічно; хліб же, який Я дам, є Плоть Моя, яку Я віддам за життя світу” (Ін. 6: 51).

Якщо не будете споживати Плоті Сина Чоловічеського і пити Його Крові, то не будете мати життя в собі” (Ін. 6: 53) “Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я в ньому” (Ін. 6: 56) — цими словами Господь зазначив абсолютну необхідність для всіх християн участі в Таїнстві Євхаристії.

Саме Таїнство було встановлене Господом на Таємній вечері: “Іісус узяв хліб і, благословивши, переламав, і, роздаючи ученикам, сказав: прийміть, споживайте; це є Тіло Моє. І, взявши чашу та подякувавши, подав їм і сказав: пийте з неї всі, бо це є Кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів” (Мф. 26: 26–28).

Як учить Свята Церква, християнин, приймаючи Святе Причастя, таємничо з’єднується із Христом, бо кожна частинка роздробленого Агнця містить у собі всього Христа.

Незмірним є значення Таїнства Євхаристії, осягнути яке нашим розумом неможливо. Воно запалює в нас Христову любов, підносить до Бога серце, зароджує в ньому чесноти, стримує напади на нас темних сил, дарує стійкість проти спокус, оживляє душу й тіло, зцілює їх, дає їм силу, зрощує чесноти — відновлює в нас ту чистоту душі, яка була у первородного Адама до гріхопадіння.

Відродження душі у двох Таїнствах Церкви

За церковним звичаєм, Таїнства Покаяння (Сповіді) і Причастя відбуваються безпосередньо одне за одним. За словами преподобного Серафима Саровського, відродження душі звершується “через покаяння і повне очищення від усякої скверни гріховної Пречистими і Животворящими Таїнами Тіла і Крові Христових”. Недостатньо лише покаяння для збереження чистоти нашого серця і зміцнення нашого духу в благочесті та чеснотах. Господь сказав: “Коли нечистий дух вийде з людини, то ходить місцями безводними, шукаючи спокою і, не знаходячи, каже: повернусь до дому свого, звідки вийшов; і, прийшовши, знаходить його виметеним і прибраним. Тоді йде і бере з собою інших сім духів, ще лютіших, ніж сам, і, увійшовши, живуть там, — і буває для людини тієї останнє гірше першого” (Лк. 11: 24–26).

Отже, якщо покаяння очищує нас від скверни нашої душі, то Причастя Тіла і Крові Господа напоює нас благодаттю і заважає поверненню в нашу душу лукавого духа, вигнаного покаянням. Разом із тим, хоч би яким необхідним було для нас Причастя Тіла і Крові Христових, воно не може мати місця, якщо не передує йому покаяння. Апостол Павел пише: “Хто їстиме хліб цей або питиме чашу Господню недостойно, винний буде супроти Тіла і Крові Господньої. Нехай же випробовує себе людина, і так нехай їсть від хліба цього і п’є від чаші цієї. Бо, хто їсть і п’є недостойно, той їсть і п’є на осудження собі, не думаючи про Тіло Господнє. Через це багато з вас немічних і недужих і чимало вмирає” (1 Кор. 11: 27–30). Як бачимо, Таїнство Причастя буде дієвим лише за належного приготування до нього, за попередньої самоперевірки та каяття у гріхах. І якщо останнього немає, то людина буде приречена на неміч, хвороби й навіть смерть.

Як часто потрібно Причащатися?

У четвертому проханні молитви Господньої “Отче наш” ми просимо про щоденне дарування нам “хліба насущного”. За тлумаченням багатьох отців Церкви, під цими словами не слід розуміти звичайні хліб і їжу, які подає нам Бог вдосталь без нашого прохання (Мф. 6: 31–32). Так, святий Кіпріан пише: “Хлібом нашим ми називаємо Христа, тому що Він є Хліб тих, які їдять Тіло Його... Хліб же цей давати нам щоденно просимо ми, ті, що у храмі перебувають і Євхаристію щоденно в їство спасіння приймають, в тому розумінні, щоб не трапився з нами якийсь тяжкий гріх і нам не було заборонено прилучатися цього Хліба Небесного... Тому й ми просимо щодня давати нам Хліб наш, тобто Христа, щоб нам, тим, хто перебуває у Христі, не відступати ніколи від освячення Тілом Його”.

Праведний Іоанн Кронштадтський вказував на забуте апостольське правило відлучати від Церкви тих, хто три тижні не причащався. Преподобний Серафим Саровський заповідав дивеєвським сестрам “неодмінно сповідатися і причащатися у всі пости і, крім того, дванадесяті й великі свята: чим частіше, тим краще, не краяти себе думкою, що негідна; і не слід пропускати можливості якомога частіше користуватися благодаттю, дарованою Причастям Святих Христових Таїн. Благодать, дарована причастям, є такою великою, що якою б негідною і якою б грішною не була людина, аби тільки в смиренному усвідомленні великої гріховності своєї приступила вона до Господа, Який спокутує всіх нас, нехай навіть з голови до ніг вкритих струпами гріхів, тоді очиститься благодаттю Христовою, дедалі світлішатиме, зовсім просвітліє — і спасеться”.

Зрозуміло, дуже добре причащатися і в дні своїх іменин і народження, а подружжям — у день їхнього одруження. Преподобний Алексій Зосимовський рекомендував своїм духовним дітям приступати до Причастя також і в пам’ятні дні їхніх покійних близьких — у дні їхньої кончини та іменин. Це сприяє єднанню у Христі живих і тих, хто відійшов в інший світ.

Як пише архієпископ Арсеній (Чудовський), “постійне Причастя має бути ідеалом усіх християн. Але ворог роду людського відразу зрозумів, яку силу дарував нам Господь у Святих Таїнах. І він почав відводити християн від Святого Причастя. З історії християнства ми знаємо, що спочатку християни причащалися щодня, потім чотири рази на тиждень, далі в неділю і свята, а там — у всі пости, тобто чотири рази на рік, нарешті ледь-ледь раз на рік, а інші й того рідше”.

Християнин завжди повинен бути готовий і до смерті, і до Причастя”, — говорив один із духовних отців.

Причащайтеся частіше і не говоріть, що недостойні, — закликає праведний Алексій Мечов. — Якщо ти так говоритимеш, то ніколи не причащатимешся, тому що ніколи не будеш достойний. Ви вважаєте, що на землі є хоча б одна людина, гідна Причастя Святих Таїн? Ніхто цього не достойний, а якщо ми все ж таки причащаємося, то лише з особливого милосердя Божого. Не ми були створені для Причастя, а Причастя для нас. Саме ми — грішні, недостойні, слабкі — більш, ніж будь-хто інший, потребуємо цього спасительного джерела”.

Чому ж ми, переважно, все ж таки не одержуємо благословення наших духовних отців на більш часте Причащання? Тільки через жорстокосердість і недбальство наше, тому що при нашому гріховному житті й відсутності постійного покаяння ми почали б приймати Тіло і Кров Господні негідно. Якщо християни перших століть прагнули приступати до Святої Чаші щодня, то в XIX столітті багато християн у Росії вважали Причастя передсмертним напуттям. У наш час знову відродилося прагнення причащатися часто. Проте, знаючи, що до Чаші слід приступати після ретельної підготовки — говіння, багато хто не може знайти сил і часу для говіння (яке тим самим перетворюється на самоціль).

В основі вирішення питання про те, як часто нам потрібно причащатися, лежить ступінь підготовленості душі, її ревність, її любов до Господа, сила її покаяння. Тому Церква і довіряє вирішувати це питання священикам, духівникам. Це, якраз, приклад того, що людина повинна в своєму житті поступово привчати себе до частого причастя, зростаючи в міру духовних сил, щоб причастя не було їй в осудження. Звичайно, причащатися не можна “для галочки”, заради виконання певних кількісних норм. Таїнство Євхаристії має стати для православного християнина потребою душі, без здійснення якої не можна прожити.

Про підготовку до прийняття Святих Христових Таїн

Той, хто бажає гідно причаститися Святих Христових Таїн, повинен за два-три дні молитовно підготувати себе до цього: старанніше молитися вдома вранці й увечері, відвідувати церковні богослужіння. Перед днем Причастя треба обов’язково бути на вечірній службі. До домашніх вечірніх молитов додається правило до Святого Причастя, обсяг якого визначається духовним отцем. Зазвичай воно включає канони: покаянний Господеві Іісусу Христу, молебний до Пресвятої Богородиці, Ангела Хранителя, а також Послідування до Святого Причастя. З молитвою поєднується утримання від скоромної їжі — м’яса, яєць, молока і молочних продуктів, під час суворого посту — і від риби. Щодо іншої їжі треба дотримуватися помірності. Сімейним парам необхідно утримуватися від подружньої близькості.

Той, хто прагне причаститися, повинен, ліпше за все напередодні, до або після вечірнього богослужіння, щиро покаятися у своїх гріхах перед священиком, щиросердо розкриваючи свою душу і не замовчуючи жодного гріха. Перед сповіддю слід неодмінно примиритися як зі своїми кривдниками, так і з тими, кого образили самі. Без сповіді ніхто, крім немовлят і дітей до семи років, не може бути допущений до Святого Причастя.

Дітям досить важко дотримуватися всього молитовного правила підготовки до Причастя. Батькам потрібно разом з духівником обрати оптимальну кількість молитов, яка буде під силу дитині, потім поступово збільшувати число молитов, необхідних для підготовки до Причастя, аж до повного молитовного правила до Святого Причастя.

Для декого надзвичайно важко прочитати необхідні канони й молитви. З цієї причини багато хто протягом років не сповідається і не причащається. Дехто плутає підготовку до сповіді (при якій не потрібний такий великий обсяг прочитаних молитов) і підготовку до Причастя. Таким можна рекомендувати приступати до Таїнств Сповіді і Причастя поетапно. Спочатку потрібно належним чином підготуватися до сповіді і при сповіданні гріхів попросити в духівника поради. Потрібно молитися Господу, щоб Він допоміг подолати труднощі і дав сили, наскільки можливо, гідно приготуватися до Таїнства Причастя.

Оскільки прийнято приступати до Таїнства Причастя натщесерце, з дванадцятої години ночі вже не їдять і не п’ють (курці — не курять). Виняток щодо їжі роблять для немовлят (дітей до семи років). Але і дітей з певного віку (починаючи з 5–6 років, а якщо можливо й раніше) необхідно привчати до утримання.

Вранці також нічого не їдять і не п’ють і, звичайно, не палять, можна тільки почистити зуби (вода, яку ненавмисно проковтнули, не є перешкодою до таїнства).

Якщо у храмі сповідь звершується вранці, необхідно прийти завчасно, до початку сповіді. Якщо сповідь звершена напередодні увечері, то той, хто сповідався, приходить на початок служби і молиться з усіма.

Як підходити до Святої Чаші

Заздалегідь, не перед самою Чашею, потрібно зробити земний уклін. Якщо причасників багато, то, щоб не заважати іншим, поклонитися потрібно завчасно.

Коли відкривають Царські врата, слід перехреститися і скласти руки хрестоподібно на грудях: праву поверх лівої, і так причащатися; відходити від Чаші потрібно також склавши руки.

Підійшовши до Чаші, слід голосно й виразно назвати своє ім’я, прийняти Святі Дари, легенько поцілувати нижній край Чаші як ребро Христове. Дари розжувати (якщо це необхідно) і негайно проковтнути їх.

Не можна торкатися Чаші руками і цілувати руку священика. Біля Чаші хреститися не слід — піднімаючи руку для хресного знамення, можна ненавмисне штовхнути священика з Чашею і розлити Святі Дари.

Підійшовши до столика із запивкою, потрібно з’їсти антидор і випити теплоту. Тільки після цього можна прикладатися до ікон і розмовляти.

Якщо Святими Дарами причащають із декількох Чаш, приймати їх можна тільки з однієї. Не можна причащатися двічі на день.

У день Причастя не прийнято вставати на коліна, за винятком поклонів у Великий піст при читанні молитви Єфрема Сиріна, поклонів перед Плащаницею Христовою у Велику Суботу й уклінних молитов на день Святої Трійці.

Прийшовши додому, слід, насамперед, прочитати подячні молитви після Святого Причастя; якщо їх читають у храмі після закінчення служби, треба вислухати молитви там. Після Причастя до ранку не слід також нічого випльовувати і виполіскувати вуста. Причасники повинні намагатися зберігати себе від пустослів’я, особливо від осудження, а щоб уникнути порожніх розмов, слід читати Святе Письмо, духовну літературу, додаткові молитви (Псалтир, канони, акафісти).


Піст

Допомога тим, хто постує.

Прекрасний піст, тому що гріхи наші він пригнічує, як бур’ян, а правду, як цвіт, піднімає і зрощує... Святитель Іоанн Златоуст

Чому ми повинні постувати?

Постное время светло начнем!” Стихира на вечірні

Багато хто нині запитує: “Чому Церква вимагає, щоб ми постували?”.

Піст необхідний і для душі, і для тіла. Ми всі успадкували хворе єство від наших праотців Адама і Єви. Вони порушили дану їм Богом заповідь не куштувати плодів з древа пізнання. Від найпершого гріха світ порушився, в нього прийшли хвороби і смерть. І досі ми продовжуємо грішити, затьмарюючи свою душу. А від цього порушується і наше здоров’я, тісно пов’язане з душею. Ось чому турботлива Мати наша — Свята Церква — і пропонує нам необхідний курс лікування: Великий піст, як своєрідну “духовну лікарню”.

Протестантські та сектантські переконання стосовно посту полягають у тому, що він взагалі є непотрібним і даремним. Найчастіше при цьому посилаються на слова Христа Спасителя, сказані книжникам і фарисеям: “Не те, що входить в уста, сквернить людину, а те, що виходить з уст” (Мф. 15: 11). Але це було сказано абсолютно не про піст. Ми постуємо зовсім не тому, що боїмося осквернитися їжею, а для того, щоб подвигом утримання приборкати свої гріховні пристрасті й послужити Богу, виявляючи послух Церкві, яка встановила піст. Гріх порушення посту полягає не в оскверненні їжею, а в непослуху Церкві.

Отже, піст встановив Сам Господь Бог ще в раю (див.: Бут. 2: 16–17). Через весь Старий Завіт проходить подвиг посту (див.: Вих. 24: 18; 3 Цар. 19: 8; Юдиф 4: 13; 8, 6; 2 Пар. 20: 3; Неєм. 1: 4; 9: 1–3; 1 Єзд. 10: 6; 2 Мак. 6: 18; 7). Важливість і необхідність святих постів стверджується і на підставі книг Святого Письма Нового Завіту. Сам Господь Іісус Христос, перед Своїм виходом на велику справу служіння роду людському, 40 днів і 40 ночей провів у пустелі, дотримуючись суворого посту.

Але наслідуючи Спасителя, всі ми повинні розуміти, що справжній піст — не мета, а засіб підкорити свою плоть і очиститися від гріхів.

Піст тілесний без посту духовного нічим не корисний для спасіння душі. Без молитви і покаяння, без утримання від пристрастей і пороків, викорінювання недобрих справ, прощення образ, стриманості в подружньому житті, униканні розваг і видовищ — піст стає лише дієтою.

Як поститися у Великий піст?

Великий піст починається за сім тижнів до свята Великої Пасхи і складається з Чотиридесятниці і Страсної седмиці. Чотиридесятниця встановлена у спомин життя Господа Іісуса Христа на землі і на честь сорокаденного перебування в пісному подвигу в пустелі Самого Спасителя, а Страсна седмиця присвячується спомину останніх днів земного життя, страждань, смерті та погребіння Іісуса Христа.

Православною Церквою, яка приписувала постувати весь Великий піст, з давніх часів встановлено проводити з особливою суворістю першу і Страсну седмиці.

У перші два дні першої седмиці встановлено найсуворіший піст — повне утримання від їжі. В усі інші дні Чотиридесятниці, окрім суботніх і недільних, рослинна їжа приймається один раз, без олії, увечері.

У суботні та недільні дні дозволяється варена рослинна їжа, з олією, двічі на день.

Їсти рибу дозволяється тільки на свято Благовіщення Пресвятої Богородиці (якщо воно не припадає на Страсну седмицю) і на свято Вербної неділі. У Лазареву суботу дозволяється рибна ікра.

Страсну седмицю — сухоядіння, а в п’ятницю і суботу — повне утримання від їжі.

Піст неправильний

Якщо ви відчуваєте погіршення здоров’я і працездатності під час посту, це вказує на його неправильність і перевищення його норми.

Якщо ви встаєте з-за столу з відчуттям переїдання (навіть пісної їжі) — це неправильно. У всьому слід дотримуватися міри.

Якщо ви балуєте себе під час посту, скажімо, пісними, але делікатесами, ви піддаєтеся гріху обжерливості. Із давніх джерел до нас дійшли благословення досвідчених духівників, церковних письменників і проповідників, “споживати їжу і пиття, які не спричиняють хвилювання тілесного і духовного; вина гарячого не тримати і не пити; обжерливість з пияцтвом — найбільший гріх”. Святий Максим Сповідник підкреслював: “Не їжа зло, а обжерливість”.

Якщо піст стає самоціллю, тобто він тішить наше марнославство, і ми починаємо вважати себе кращими за інших — тоді піст стає для подвижника знаряддям самогубства душі: зарозумілість в тому, хто постує, завжди поєднана з приниженням і осудженням ближнього, із особливою здатністю споку-шатися, нарешті, з самооманою, гординею, загибеллю.

Якщо ви приймаєте їжу разом з іншими, більш немічними братами, які постують, і своєю стриманістю наче докоряєте їм, то це, на думку святих отців, також неправильно.

Якщо ваш піст будь-чим турбує оточуючих, викликає їхні докори, або, можливо, насмішки і т. п. — у цих випадках треба прагнути берегти таємницю посту, дотримуючись його по духу, але відступаючи від нього формально. У Нагірній проповіді Господь дав повчання: “А ти, коли постишся, помасти голову твою і вмий лице твоє, щоб явитися постником не перед людьми, а перед Отцем твоїм, Котрий втаїні; і Отець твій, Який бачить таємне, віддасть тобі явно” (Мф. 6: 17–18).

Якщо піст буде образою для гостинності тих, хто пригощає нас, ми цим дорікатимемо оточуючим і, утримуючись від страв, даватимемо поживу власному марнославству та гордині.

Про послаблення правил посту

Піст не поширюється на немовлят і матерів, які годують.

Коли діти стають дорослими, батькам слід виявити тактовність відносно норми їх посту. Не можна, наприклад, позбавляти їх солодкого проти їх волі або в пісні дні настільки змінювати якісний склад їжі, щоб це виходило за межі звичайної норми Церковного Уставу. Також дорослих дітей не можна примушувати суворо дотримуватися всіх норм посту, якщо вони сильно обтяжуватимуться ним. У цьому випадку піст не має користі для душі, але може її зробити жорстокою. Господь сказав: “Милості хочу, а не жертви” (Мф. 9: 13). Адже піст полягає в добровільній стриманості і обмеженні себе.

Пом’якшення правил церковного посту дозволяється для людей похилого віку, хворих, для тих, хто займається важкою фізичною працею, і для подорожуючих.

Ось що сказав про це один з великих подвижників прп. Варсонофій: “Бог приймає хворобу замість посту від того, хто переносить її з терпінням і дякує Богові. Якщо й десять разів на день їстимеш, не засмучуйся, ти не будеш осуджений”. Але ніякого послаблення православний християнин не повинен допускати собі сам, самовільно, а завжди звертатися за всіма порадами, що стосуються духовного життя, до священика.

У тих випадках, коли через хворобу або через відчутну нестачу в продуктах харчування християнин не може дотримуватися звичайних норм посту, тоді нехай зробить в цьому все, що зможе. Наприклад, відмовиться від солодощів і смачних страв, постуватиме хоча б у середу і п’ятницю, обиратиме їжу таким чином, щоб найсмачніша подавалася лише у святкові дні і т. п. Проте, приймати таке рішення самостійно не варто — краще порадитися зі священиком.

Святитель Іоанн Златоуст навчає: “Тому, хто приймає їжу і не може постувати, треба подавати щедру милостиню, безперестанно молитися... У цьому не може йому заважати неміч тілесна. Треба йому примиритися з ворогами своїми; будь-яку злопам’ятність нехай віджене від душі своєї”.

Піст душевний

Помиляється той, хто вважає, що піст — лише в утриманні від їжі. Істинний піст є віддалення від зла, приборкання язика, відкладення гніву, приборкання похоті, припинення наклепу, обману і клятвопорушень
Свт. Іоанн Златоуст

Погодьтеся, виконати ці приписи набагато складніше, аніж просто утримуватися від певної їжі. Але з Божою допомогою все можливо для того, хто постує.

Про милостиню. А ось надати посильну допомогу тим, хто потребує її, зовсім не складно. Напевно, немає жодної людини, у якої зовсім не було б непотрібних їй речей. Поділіться ними. Якщо вас непокоїть поширювана останнім часом інформація про те, що жебрацтво — це професія, озирніться навколо себе. Можливо, вашої допомоги потребує сусідка — самотня хвора бабуся. Розкрийте своє серце для милості. Святитель Іоанн Златоуст повчає: “Нагодуй голодних, напої спраглих, відвідай хворих, не забудь ув’язнених у темниці, пожалій змучених, утіш скорботних і тих, хто плаче, будь милосердний, смиренний, добрий, тихий, довготерпеливий, співчутливий, незлопам’ятний, благоговійний, істинний, благочестивий, щоб Бог прийняв і піст твій і щедро дарував плоди покаяння”.

Піст у подружньому житті. Християнам слід дотримуватися звичаїв і настанов Церкви стосовно подружнього життя, тобто — берегти себе в чистоті, утримуючись від співжиття у святкові, недільні, пісні дні (середа і п’ятниця), пам’ятаючи слова преподобного Серафима і старця Амвросія, що нехтування цими установленнями Церкви приведе до хвороби дружини і дітей. При цьому слід враховувати, що церковна доба починається з вечора, з шостої години, і тому потрібно утримуватися напередодні святкового або пісного дня, вважаючи його закінченням вечір перед наступним днем.

У період тривалого посту, згідно з настановами апостола Павла, утримання має здійснюватися за умови взаємної згоди на те обох з подружжя: воно не може мати місця, якщо один з них обтяжується цим, втрачаючи від стриманості свій душевний спокій.

Про розваги. Так само як і тілесний піст, піст душевний має включати обмеження.

У давнину в піст повсюдно не працювали не лише м’ясні крамниці, а й театри та інші видовищні заклади. Тепер нам треба самим піклуватися про те, щоб зменшити зовнішні враження.

Намагайтеся хоча б на цей час виключити те, що розпалює пристрасті. Погодьтеся, більшість телепередач потурає низинним схильностям людини. Хто дивиться їх, добровільно відкриває себе для входження душевного бруду.

Душа має три здібності: розум, емоції і волю. Від нерозлучної дружби з телевізором воля в людині знесилюється, відчуття притуплюються, а розум перенасичується великою кількістю некерованої інформації і перестає її аналізувати. Це схоже на хронічне переїдання. Розум стає кволим і пасивним утриманцем чужих думок та ідей.

Чи не краще в тиші подумати про своє життя, проаналізувати вчинки, гріхи, адже головна мета посту — покаяння.

Отже, нам слід приділяти головну увагу очищенню своєї душі. Тому бажано поговіти і прийняти Святі Таїни тричі: на першій седмиці посту, на четвертій і на Страсній — у Великий Четвер.

Але для цього необхідно пройти Таїнство Покаяння.

 

Поведінка в храмі

Православний храм — це місце особливої присутності Бога на землі. Поводитися в храмі потрібно благоговійно, так, щоб не образити величі святині, не накликати на себе гніву Божого.

Приходити до служби треба завчасно, за 5–10 хвилин. Увійшовши, перехреститися і зробити поясний уклін. Перед входом чоловіки знімають головні убори. Жінки входять у храм із покритою головою і одягнені відповідно до своєї статі. Одяг повинен бути пристойним і охайним. У храмі не можна говорити голосно, взагалі розмови у храмі потрібно обмежити. Преподобний Амвросій Оптинський повчає: “Тим, хто розмовляє у храмі, посилаються скорботи”.

Без потреби не слід ходити по храму. Ставити свічки і прикладатися до ікон потрібно так, щоб не заважати тим, хто молиться. Прийшовши до храму з дітьми, не можна дозволяти їм бігати, пустувати та сміятися. Із дитиною, котра плаче, краще на якийсь час вийти з храму, поки вона не заспокоїться.

Сидіти у храмі дозволяється лише у разі хвороби або сильного стомлення. Не можна сидіти, закинувши ногу на ногу.

В церковній огорожі, тобто на території храму, не можна палити.

Не можна входити до храму з тваринами або птахами.

Категорично забороняється ходити і розмовляти під час читання Євангелія, співу “Херувимської пісні” і Євхаристичного канону на Літургії (від Символу віри до “Отче наш”).

Робити зауваження ближньому, який порушив правила поведінки, потрібно неголосно і дуже делікатно. Якщо ми відчуваємо, що без роздратування не зможемо зробити зауваження, краще взагалі утриматися від нього, натомість про себе помолитися про напоумлення ближнього.

Звичайно, потрібно залишатися у церкві до закінчення богослужіння. Йти завчасно можна лише через нездужання або у разі крайньої необхідності, але не під час читання Євангелія та звершення Євхаристії.

Свічка

Що насамперед робить людина, котра переступає поріг храму? В дев’яти випадках із десяти — підходить до свічного ящика. З маленької воскової свічки починається наше практичне християнство, входження у Церкву. Неможливо уявити собі православний храм, у якому не запалюють свічок...

Тлумач Літургії блаженний Симеон Солунський (XV ст.) говорить, що чистий віск означає чистоту і нескверність людей, які його приносять. Він приноситься на знак нашого каяття в упертості та свавіллі. М’якість і податливість воску символізує нашу готовність бути слухняними Богу. Горіння свічки означає обоження людини, її перетворення на нову дією вогню Божественної любові.

Крім того, свічка — це свідоцтво віри, причетності людини до Божественного Світла. Вона виражає полум’я нашої любові до Господа, Матері Божої, Ангелів або святих. Не можна ставити свічку формально, із холодним серцем. Зовнішня дія повинна супроводжуватися молитвою, хоча б найпростішою, своїми словами.

Запалена свічка є атрибутом церковних таїнств і треб. Її тримають у руках новоохрещені і ті, хто поєднуються Таїнством Шлюбу. Серед багатьох запалених свічок звершується чин відспівування.

Немає обов’язкових правил, куди і скільки ставити свічок. Їх придбання — невелика жертва Богу, добровільна і необтяжлива. Дорога велика свічка анітрохи не благодатніша за маленьку.

Ті, хто часто відвідують храм, намагаються по можливості поставити декілька свічок: до святкової ікони, що лежить на аналої посеред церкви; до образу Спасителя або Богородиці — про здоров’я своїх близьких; до Хреста на прямокутний свічник (канун) — за упокій спочилих. Якщо бажає серце, можна поставити свічку будь-якому святому або святим.

Буває так, що на свічнику перед іконою немає вільного місця, оскільки все зайнято свічками. У цьому випадку не варто заради власної свічки гасити іншу, краще трішки почекати, поки не звільниться місце або покласти свічу на свічник, щоб її поставили пізніше. Не потрібно бентежитися, якщо погасили вашу ще не догорілу свічку, — жертва вже була прийнята Богом.

Не потрібно слухати розмови про те, що свічку слід ставити лише правою рукою; що, якщо вона загасла, то настануть нещастя; що не можна обпалювати нижній кінець свічки для стійкості в лунці і т. ін. Церковних забобонів багато, та не варто всі їх брати до уваги.

Горіння людського серця потрібніше Богові, аніж воскова свічка. Наше духовне життя, участь в богослужіннях не обмежуються лише свічкою. Вона не позбавляє від гріхів, не поєднує з Богом, не дає сил до невидимої боротьби. Свічка сповнена символічного значення, проте нас рятує не символ, а справжнє єство — Божественна благодать.

Церковна записка

Коли подаєте поминальні записки, дотримуйтеся таких правил:

1. Пишіть розбірливими, великими літерами, згадуючи в одній записці не більше 10 імен. Зверху намалюйте хрест.

2. Вкажіть у записці — “за здравіє” або “за упокій”.

3. Імена пишіть у родовому відмінку (питання “кого?”).

4. Вказуйте повне православне ім’я, навіть якщо поминаєте дітей (наприклад, не Серьожі, а Сергія, не Поліни, а Аполлінарії).

5. Перед іменами священнослужителів указуйте їхній сан, повністю або в зрозумілому скороченні (наприклад, архієп. Никона, ієрея Петра).

6. Дитина до 7 років називається немовлям, від 7 до 15 років — отроком (отроковицею).

7. Не слід писати прізвища, по батькові, звання, професії тих, кого ви поминаєте, та їхні ступені спорідненості по відношенню до вас.
8. Проте допускається включення у записку слів: “воїна”, “ченця”, “скорботного”, “хворого”, “подорожуючого”, “ув’язненого”, “учня”, “заблудлого”.

9. Не писати: “стражденного”, “озлобленого”, “дівиці”, “удовиці”, “вагітної”.

10. В записках про спочилих відзначте “новопреставленого” (від дня смерті до виповнення 40 днів), “приснопам’ятного” (покійний, що має цього дня пам’ятні дати), “вбитого”.

11. За тих, кого Церква прославила в сонмі святих (наприклад, блаженну Ксенію), молитися вже не потрібно.

У храмі за богослужінням поминають лише хрещених в Православній Церкві. На Літургії можна подати записки про здоров’я і за упокій на: 1) проскомідію — першу частину Літургії, коли за кожне ім’я, вказане в записці, із особливих просфор виймають частинки, які згодом із молитвою про прощення гріхів тим, кого поминають, опускають у Чашу, де вони омиваються Кров’ю Христовою; 2) єктенію — поминання привселюдно. Його зазвичай здійснює диякон. Після закінчення Літургії єктенійні записки в багатьох храмах поминаються повторно, на требах. Також можна подати записку на молебень або панахиду.

Як правильно хреститися

Сила хресного знамення надзвичайно велика. Часто в житіях святих знаходимо розповіді про те, як бісівські чари розсіювалися після хресного знамення. Тому ті, хто недбало, метушливо і неуважно хрестяться, насправді лише радують бісів.

Святитель Василь Великий писав: “В церкві все благовидо і по чину повинно бути”. Хресне знамення — видиме свідоцтво нашої віри. Щоб дізнатися, православний перед тобою чи ні, треба просто попросити його перехреститися, а по тому, як він це зробить і чи зробить взагалі, все стане зрозуміло. Пригадаємо із Євангелія: “Вірний в малому і у великому вірний” (Лк. 16: 10).

На жаль, доводиться бачити як віруючі люди, котрі багато років ходять у церкву, хрестяться недбало: один махає рукою навколо себе, ніби мух відганяє; інший склав пальці в щіпку, і здається, що він не хреститься, а обсипає себе сіллю; третій — з розмаху забиває пальці в лоб, немов цвяхи. Що вже говорити про найпоширенішу помилку, коли руку не дотягують до плеча, опускаючи десь біля шиї.

Як же потрібно правильно хреститися? Потрібно скласти докупи три перші пальці правої руки, що символізує єдність Святої Нероздільної Трійці. Два інші пальці (безіменний і мізинець) — щільно притиснути до долоні, символізуючи дві природи Іісуса Христа — Божественну і людську.

Спочатку складені персти поставляються на чоло (лоб), для освячення розуму; потім на чрево (живіт) — для освячення почуттів; після цього — на праве плече, а потім — на ліве, освячуючи тілесні сили. Опустивши руку, здійснюємо уклін. Чому? Тому що зобразили на собі Голгофський Хрест, і вклоняємося йому. Ще одна поширена помилка — уклін одночасно з хресним знаменням. Робити цього не слід.

В деяких книгах при описуванні хресного знамення нижній кінець хреста пропонується покладати на грудях. Це неправильно, бо у такому разі хрест виходить перевернутим.

Хресне знамення супроводжує віруючого всюди: ми хрестимося, пробудившись від сну і лягаючи спати, виходячи з дому і входячи у храм, перед і після їжі. Хрест Христовий освячує собою все і вся, і тому зображення його віруючим на собі — спасительне і душекорисне.


Молитва

Молитва — перша сходинка в духовному житті.

Але повернімося до Хрещення і до того, що коли після нього не почнеться церковне життя, то саме Хрещення буде недієвим. У чому ж полягає церковне життя?

Якщо церковне життя — це сходи, якими ми підіймаємося до Бога, то першою сходинкою є молитва. Здавалося б, усе просто: молитва — це перша ознака духовного життя. Але не будь-яку молитву Бог приймає як молитву віруючого.

Іноді людина говорить: “Ну, загалом в Бога я вірю”. — Запитую: “А ви молитеся?” — “Ну, звичайно. У храм ходжу на свята. І так просто заходжу, свічки ставлю, коли дружина захворіє або щось трапиться”. — “А щодня, вранці й увечері, молитеся?” — “Та ні, щодня не виходить, усе справи, суєта. А взагалі-то в Бога я вірю”.

Насправді, тільки-но людина сказала, що вона не молиться кожного ранку й кожного вечора, то тим самим практично зізналася, що вона безбожна, попри те, що наївно і далі вважає себе віруючою. “Який же я безбожник?! Чого це ви мене безбожником обзиваєте?! Я ж вірю, що Бог є, заповідей намагаюся дотримуватися!” Хоча особливо обурюватися нема чого. Безбожники бувають різні — войовничі, котрі храми руйнували, але не про них зараз ідеться. Я говорю про “пасивних безбожників”, про тих, які живуть без Бога.

Дійсно, щоб називатися віруючим, дуже мало вірити в те, що Бог є. У Святому Письмі зазначено, що “й демони вірують, і тремтять” (Як. 2: 19). Вони теж знають, що Бог існує. Ба навіть знають вони про Бога набагато більше, ніж будь-який богослов, бо пам’ятають багато справ і чудес Божих, на “своїй шкурі” випробували Його силу й могутність. Але ж християнами їх не назвеш!

Я, наприклад, вірю, точніше, навіть знаю, що в моєму місті живе Іван Іванович Іванов. Але живу я без нього — він сам по собі, а я сам по собі. Так само можна жити щодо Бога. Вірити, що Він є, але жити без Нього.

Як можна проілюструвати різницю між справжнім віруючим і “пасивним” безбожником? Наведу такий приклад. Я можу жити зі своєю рідною мамою під одним дахом. Як ми спілкуватимемося? Часто! Прокинувшись від сну, я муситиму говорити: “Доброго ранку, мамо!”, а, лягаючи спати, — “На добраніч, мамо!”. Якщо я не зроблю цього, мама подумає: “Дивно, мій син на мене образився і не хоче розмовляти”. Якщо ж ми з мамою житимемо в сусідніх містах, то спілкуватися будемо вже по-іншому. Наприклад, раз на тиждень ми будемо телефонувати один одному, а раз на місяць я приїжджатиму в гості. І кожного ранку, пробудившись від сну, я навряд чи бігтиму до телефону, щоб привітатися з мамою.

Так само й у стосунках з Богом. Якщо я з Ним, то щоранку чи-татиму вранішні молитви, а щовечора — вечірні. Це буде найприроднішим порухом душі. Прокинувся, і вже відчуваєш, що Господь десь поруч, і відразу молишся, адже “Доброго ранку!” Богу не скажеш. Так само немислимо й лягти спати без молитви, якщо знаєш, що Бог поряд. Коли ж людина розуміє, що Бог є, але думає: “Господь десь там, на сьомому небі, а я тут, на грішній землі”, — то молиться раз на тиждень, а в храм заходить раз на місяць.

Отже, перший крок до Бога — це щоденна молитва. Причому обов’язково щоранку і щовечора.

Звичайно, людина не одразу починає молитися щодня. Попервах вона примушує себе робити це, іноді пропускає молитви, часто забуває про них. Але поступово вони стають природним порухом душі. І найголовніше, що це не просто звичка — ми починаємо жити з Богом.

Щоденна молитва дуже важлива — вже сама вона починає поступово змінювати життя людини. Адже якщо я живу з Богом, то живу інакше. Що мені заважає включити телевізор опівночі, коли показуватимуть явно непристойний фільм? Двері зачинені на замок, фіранки запнуті, мене ніхто не бачить, я нікому не роблю поганого. Якщо Бога поруч немає, то ніщо мені не заважає. А якщо я живу з Богом, то не зможу спокійно дивитися такий фільм, бо це Йому осоружно. Віруюча людина повинна згоряти від сорому перед Богом за кожний свій гріх.

З одного боку, життя з Богом повне обмежень або, точніше, самообмежень — того не можна, іншого також. Але це не означає, що церковне життя — це життя людини, пригніченої заборонами. Є ще інша сторона, тому життя віруючої людини — навпаки, дуже світле й радісне. Адже нам нічого боятися. Якщо Бог поруч, то хоч би що сталося, нам не страшно.

А щодо “пригніченості” обмеженнями, можна сказати таке. Ми “пригнічені” законами фізики або хімії: з балкона не стрибай, отруту не пий, газ не залишай відкритим. Ми знаємо, чим це загрожує. Так само і в духовному житті. Християнин зовсім не задавлений заповідями Божими, а ставиться до них, як до попереджень про наслідки, які можуть бути при недотриманні духовних законів. Господь не стільки забороняє, скільки попереджає: не піддавайся розпусті, інакше не зможеш полюбити, не бреши, бо втратиш совість, не кради, бо душа зачерствіє.

Символ віри

Цей стародавній виклад віри був складений на I і II Вселенських Соборах (325–381 рр.) для того, щоб назавжди зберегти вчення Церкви, захистивши його від неправдивих тлумачень та викривлень.

Вірую в Єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого. І в єдиного Господа Іісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, Який від Отця народжений перше всіх віків. Світло від Світла, Бога Істинного від Бога Істинного, рожденного, несотворенного, єдиносущного з Отцем, через Якого все сталося. Який заради нас, людей, і заради нашого спасіння зійшов з небес, і втілився від Духа Святого і Марії Діви, і став людиною. Розп’ятий же був за нас при Понтійському Пилаті, і страждав, і був похований. І воскрес на третій день, як було написано. І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця. І знову прийде у славі судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця. І в Духа Святого, Господа Животворящого, Який від Отця походить, Йому ж з Отцем і Сином однакове поклоніння і однакова слава, і Який говорив через пророків. В Єдину, Святу Соборну і Апостольську Церкву. Сповідую єдине хрещення на відпущення гріхів. Чекаю воскресіння мертвих, і життя майбутнього віку. Амінь.

Заповіді Мойсея

Господь дав ці Заповіді Мойсею, а через нього й усім, хто вірує в Істинного Бога, щоб захистити від зла, дати вірний орієнтир у світі моральних цінностей.

1. Я Господь, Бог твій, Який вивів тебе з землі Єгипетської, з дому рабства; нехай не буде в тебе інших богів перед лицем Моїм.

2. Не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі, і що на землі внизу, і що у воді нижче землі; не поклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог ревнитель, Який карає дітей за провину батьків до третього і четвертого роду тих, які ненавидять Мене, і творить милість до тисячі родів тим, що люблять Мене і дотримуються заповідей Моїх.

3. Не промовляй імені Господа, Бога твого, марно, тому що Господь не залишить без покарання того, хто промовляє ім’я Його марно.

4. Пам’ятай день суботній, щоб святити його; шість днів працюй і виконуй (у них) усякі справи твої, а день сьомий — субота Господу Богу твоєму: не роби в цей день ніякої справи ні ти, ні син твій, ні дочка твоя, ні раб твій, ні рабиня твоя, ні (віл твій, ні осел твій, ні всяка) худоба твоя, ні прибулець, який в оселях твоїх; бо за шість днів створив Господь небо і землю, море й усе, що в них, а у день сьомий спочив; тому благословив Господь день суботній і освятив його.

5. Шануй батька твого і матір твою, (щоб тобі було добре і) щоб продовжилися дні твої на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі.

6. Не вбивай.

7. Не перелюбствуй.

8. Не кради.

9. Не говори неправдивого свідчення на ближнього твого.

10. Не бажай дому ближнього твого; не бажай дружини ближнього твого, (ні поля його,) ні раба його, ні рабині його, ні вола його, ні осла його, (ні всякої худоби його,) нічого, що у ближнього твого.

Заповіді блаженства

Христос доповнив Закон Мойсея, зробивши його досконалим і більш вимогливим до людини, щоб людина змогла досягти висоти досконалості — святості.

Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне.

Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться

Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю.

Блаженні ті, що прагнуть і жадають правди, бо вони наситяться.

Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть.

Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать.

Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.

Блаженні гнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне.

Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гнатимуть, і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи через Мене. Радуйтесь і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах: так гнали і пророків, які були до вас.

Молитва Господня

Цю молитву залишив Христос як зразок християнської молитви, правильний настрій розуму і серця людини, наверненої до Бога.

Отче наш, Сущий на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, і на землі, як на небі. Хліб наш насущний дай нам на цей день; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого.

Молитва Ісусова

Багатовікова історія святості християнських подвижників благочестя заснована на безпрестанній молитві до Бога.

Гоподи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене, грішного.

Молитва “Богородице Діво”

Своє перше диво Христос звершив на прохання Матері — Пресвятої Богородиці. До Неї ми звертаємося зі словами вітання, які приніс Їй Архангел Гавриїл.

Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою. Благословенна Ти в жонах, і благословен плід утроби Твоєї, бо Ти породила Спаса душ наших.

Молитви Ангелу Хранителю

Вірним супутником християнина є невидимий світлий дух — Ангел Хранитель, який день і ніч захищає людину від сил зла.

Вранці.

Святий Ангеле, приставлений до моєї грішної душі і до пристрасного мого життя, не покидай мене грішного і не відступи від мене за нестриманість мою. Не попусти злому духові володіти мною через пристрасті мого смертного тіла. Зміцни мої немічні сили в боротьбі з гріхами і настав мене на путь спасіння. Ти, святий Ангеле Божий, Хранителю й захиснику моєї окаянної душі і тіла, прости мені все, чим образив я тебе в усі дні життя мого, і коли чим погрішив минулої ночі, захисти мене в нинішній день, і охороняй мене від усякої спокуси диявольської, щоб я ніякими гріхами не гнівив Бога мого, і молися за мене до Господа, щоб Він утвердив мене у страху Своїм і показав мене достойним рабом Своєї безмірної благості. Амінь.

Ввечері.

Ангеле Христов, Хранителю мій святий, покровителю душі й тіла мого, все мені прости, чим я згрішив сьогодні, і від усякої спокуси мого ворога-супротивника звільни мене, щоб я ніяким гріхом не прогнівив Бога мого. Але молися за мене, грішного й недостойного раба, щоб стати мені достойним благості й милості Всесвятої Тройці, і Матері Господа мого Ісуса Христа, і всіх святих. Амінь.

 

 

Мощі в церкві Св. Параскеви.

Угодники Божі моліть Бога за нас

Банери сайтів які рекомендуємо відвідувати .

Канони партикулярного права Української Греко-Католицької Церкви

Святе Письмо

Кодекс Канонів Східних Церков

Церковний календар

Катехизм

Молитовник

Молитва за Україну біля могили борцям за волю України.

Молитва за Україну в День 24-Ї річниці Незалежності України біля могили Борцям за волю України.

Молитва за Україну - Боже великий, єдиний, Нам Україну храни.

Боже великий, єдиний... Молитва в Уневі.

Духовний гімн України "Боже великий єдиний, нам Україну храни..."

Боже великий, єдиний... Молитва в Крилосі.

Молитва за Україну в с.Терновиця.Боже Великий Єдиний - Духовний гімн України.

Молитва за Україну-Боже великий, єдиний, Нам Україну храни.